Навіть формальне місцезнаходження контрагента на тимчасово окупованій території може поставити під сумнів договірну підставу вимог у господарському спорі. У такій ситуації судова перспектива залежить не лише від факту виконання операції, а й від того, яку правову конструкцію обрати на свій захист.

На це звернув увагу керуючий партнер АО «Скляренко, Сидоренко та партнери» Олександр Скляренко, коментуючи свіжу практику Верховного Суду щодо застосування абз. 2 ч. 2 ст. 13 Закону «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України».

Йдеться про постанову Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 19.03.2026 у справі № 905/238/23, яка нещодавно зʼявилася у Єдиному державному реєстрі судових рішень. 

Спір у справі виник за позовом банку до підприємства та поручителя про солідарне стягнення заборгованості за кредитним договором. Позовні вимоги банк обґрунтовував неналежним виконанням позичальником зобов’язань, що виникли за кредитним договором 2012 року, виконання яких було також забезпечено договором поруки.

Суд першої інстанції у задоволенні позову відмовив. Апеляційний господарський суд залишив це рішення без змін. Суди виходили з того, що додаткові угоди до кредитного договору та договору поруки є нікчемними відповідно до ст. 13 Закону про правовий режим на тимчасово окупованій території. Водночас вимог про стягнення коштів на підставі ст. 1212 ЦК або про застосування наслідків нікчемного правочину за ст. 216 ЦК банк не заявляв.

Суди встановили, що місцезнаходженням підприємства як на момент укладення кредитного договору, так і на момент звернення до суду був Донецьк. Податкова адреса товариства також була і залишалася на тимчасово окупованій території міста. Після початку окупації сторони укладали додаткові угоди до кредитного договору та договору поруки. І саме на кредитний договір у редакції однієї з таких угод банк посилався як на підставу заявленої до стягнення заборгованості.

Верховний Суд погодився з висновками попередніх інстанцій. У КГС зазначили, що ст. 13 Закону дозволяє здійснення господарської діяльності юридичними особами, ФОП та особами, які провадять незалежну професійну діяльність, місцезнаходженням або місцем проживання яких є тимчасово окупована територія, лише після зміни податкової адреси на іншу територію України. Якщо такої зміни не відбулося, правочин, стороною якого є відповідний суб’єкт господарювання, є нікчемним.

Касаційний суд також відхилив аргументи про те, що редакція ст. 13, яка набрала чинності у 2021 році, не може застосовуватися до правовідносин, що виникли раніше. Верховний Суд наголосив, що окупація є об’єктивним фактом, який триває у часі, а особливості державної політики із забезпечення суверенітету України на тимчасово окупованих територіях стосуються всього періоду окупації.

«Для бізнесу це рішення вищої інстанції важливе з огляду на те, що у спорах із субʼєктами, що зареєстровані на ТОТ, значення крім наявності боргу або фактичного руху коштів, має правильно обраний спосіб захисту, – звернув увагу О.Скляренко. – Адже договірна підстава виявляється нікчемною і позов, побудований лише на договорі, може не спрацювати».

З огляду на це він відзначив важливість перевірки даних реєстрів про місцезнаходження та податкову адресу контрагента. «Під час формування правової позиції у спорі така перевірка має суттєве значення. Якщо контрагент залишається зареєстрованим на ТОТ, це впливає як на дійсність нових домовленостей, так і на стратегію майбутнього спору. У таких ситуаціях потрібно завчасно оцінювати, як будувати вимоги. Якщо за загальним правилом ключовим документом для суду є договір, то у ситуації з бізнесом на ТОТ окремо слід враховувати ризик нікчемності правочину та можливість заявлення вимог, пов’язаних із наслідками такої нікчемності», — підсумував адвокат.